МС
Я і Рогела

***

Коли вулиці рідних міст стають червоними, –
байдуже, від прапорів, наметів чи не водиці, –
чомусь непомітно зникають усі герої,
які ще недавно народ закликали до зброї.

Пил витирали з Залізних Хрестів іржавих,
тих, що від славних предків дістались у спадок.
Казали промови. Герої це вміють, правда.
Ще можна й пустити сльозу. «Стережімо ж державу!»

І навіщо комусь якісь реальні кроки?
Промова на мітингу – і вистачить з головою,
щоб заховати Залізні Хрести до шафи
й чекати з калюжі погоди ще двадцять років.

***

Дай, Боже, Поета, щоб мав особливий хист,
щоб влучні вмів до слів добирати рими,
щоб кожну травинку й грудку землі підніс
до рівня національної святині.
Щоб кожне слово було, як лицарський меч:
узяв рядок – і маєш на ворога зброю,
і то таку, щоб залпом з декількох речень
доводила, що й один у полі – воїн.

Але таких не зосталося після сотень воєн.
Чи може, ти маєш чим мені заперечити?

***

«Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се Українець-воїн
Ворога помітив»
.

Не віриш, коли тобі кажуть,
що вже того духу немає.
Адже сам давно вже чуєш,
як сурми «До бою!» грають.

І кілька рядків від Липи
горять у душі, як заграва.
Ти будеш завжди пам’ятати –
полеглим Героям – слава!

«…Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, –
Що нам наші забиті
і наша кров?»

З троєщинської переклав Транслейт Ґуґл

  • 34
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    34
    Shares