Поезія пересаджених квітів

Світлана Кузьменко

БЕЗСМЕРТЯ

Не вірю я, що всі ми проминальні.
Насправді проминальний тільки час.
Бо кожний з нас у вічному єднанні
З усім життям, що лине біля нас.

До чого доторкалась наша думка.
Руки і серця людського тепло.
Не може бути справжньої розлуки
Ні з кимсь, ні з чимсь – що вже колись було.

 

ВЕСНА

Нам з братом дуже радісно:
Хоч сніг іще білів –
Сьогодні попід хатою
В нас пролісок розцвів.

У ніжно-синій шапочці –
Зустрів ласкаво нас.
А сонечко всміхалося.
Весна! Весна! Весна!

 

Діма

ДРУЗІ

Різні бувають друзі.
Часом це верби, схилені в тузі,
що скаргу твою незлосливу
вислухають терпеливо.
Часом це інші дерева.
Наприклад: магнолій рожевих
гілки, ніжним цвітом одягнені,
як руки до тебе простягнені.
Або в горах – вітер співучий,
або кущ диких рож на кручі,
що, колючий, тебе не вколе
так, як люди,
злим словом ніколи,
різні бувають друзі…

 

Богдан Бойчук

ЙОГО ЗАСПІВ

її сліди,
як мокрий голос,
як мокрий голос,
як весна,
полощуть теплими словами,
вмиваються зеленими руками –
в дерева;

її хода,
як усміх вітру,
як усміх вітру,
як лоза,
співає теплими листками,
розхлюпує пісні між берегами –
в забуття;

її уста,
як тіло ранку,
як тіло ранку,
як роса,
підносять чашею лілеї,
ростуть з грудей рожевою душею –
о, життя!

 

Патриція Килина

MALAGUEÑA DOLOROSA

Пише осінь червоним чорнилом
по чистім папері землі,
свистить старим пером.
Рік сохне, як перо,
і згорає роса на кірку,
на іржу сік.

Та вона, сумна, втікає восени :
відлітає вогкість із її повік, мов птиці;
і сохнуть жилки на яблуках її очей червоним писанням,
а коли вона відпочити лягає, дихаючи важко,
волосся її ловить траву пожежею.

Немов на сторінках давніх рукописів,
видно написи на її лиці,
і читає їх вголос осінній вітер
так само, як вимовляє азбуку дерев.

  • 9
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    9
    Shares